Кейнсіанська та неоліберальна концепції державного регу­лювання ринкової економіки

Теоретичні засади державного регулювання ринкового господарства були закладенні відомим англійським економістом Дж. М. Кейнсом. Центральне місце в теорії кейнсіанства займає ідея щодо того, що ринкова система саморегулювання неспроможна забезпечити стабільність економічного зростання та вирішення цілого ряду соціальних проблем. Для встановлення стійкої рівноваги між сукупним попитом та сукупною товарною пропозицією необхідне державне регулювання на макроекономічному рівні. За допомогою бюджетних та фошово-кредитних важелів держава повинна впливати на сукупний попит (споживання, інвестиції, державні витрати). Суть впливу на сукупний попит полягає в тому, щоб обмежувати зростання попиту у разі піднесення економіки і в такий спосіб стримувати зростання цін і, навпаки, сприяти його зростанню на стадії економічного спаду.

Після Другої світової війни концепція управління ефективним попитом стала основою політики антициклічного регулювання ринкової економіки в усіх економічно розвинених країнах світу. За своїм змістом антициклічне регулювання мас переважно короткотерміновий характер. Воно спрямоване на зменшення глибини циклічних спадів у розвитку економіки та пом'якшення їх негативних соціальних наслідків, стабілізацію ринкової кон'юнктури і темпів економічного зростання. Довгострокове регулювання господарства ставить за мету забезпечити його соціально-економічний розвиток у більш віддаленій перспективі, тобто орієнтується на досягнення стратегічних цілей стабільного економічного зростання. Центральне місце у системі довгострокового регулювання займає вплив держави на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень та інше.

Послідовники доктрини Дж. М. Кейнса (С. Вайнтрауб, Е. Домар, Е. Хансен, Р. Харрод, Д. Хікс та інші) обгрунтували необхідність розробки довгострокової стратегії регулювання ринкової' економіки на основі державного планування. Вони грунтувалися на тому, що значні структурні зрушення в економіці розвинутих країн світу та розв'язання цілого ряду глобальних проблем людства можливе, на їхню думку, не на основі ринкового механізму регулювання, а тільки за допомогою методів державного програмування. Окрім цього, у практиці державного регулювання економіки широко використовується довго-, середньо- і короткотермінове планування, складання цільових комплексних програм та прогнозування на національному рівні.

Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в практичному використанні грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції завдяки визначеному втручанню держави в економічні процеси. Німецький дослідник А. Рюстов у 1932 p., вводячи поняття "ліберального інтервенціонізму", на противагу "абсолютній безсистемності" тодішньої соціально-економічної практики, розумів під цим терміном державне "втручання... не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку." В цьому основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства.

Принципи неолібералізму

Якщо кейнсіанство вважає найбільш важливим здійснення активного державного втручання в економіку, то неолібералізм таким вважає відносно пасивне державне регулювання. У кейнсіанських моделях перевага надається сукупності державних заходів, спрямованих на інвестування різних сфер економіки, розширення обсягів урядових замовлень, закупок, посилення податкової політики, крайні прояви яких призводять, як відомо із економічної історії, до дефіциту державного бюджету й інфляції.

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за провідну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур. Вони ж вбачають суть регулювання економіки державою у функціях «нічного сторожа» або "спортивного судді". Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам´ятаючи вислів Л. Ерхарда (1897 – 1977) про те, що "конкуренція – скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно", довели правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси і широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умову усунення нерівноваги в економіці. У 30-ті роки для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежували вільну конкуренцію, в ряді країн були створені неоліберальні центри щодо вироблення альтернативних заходів державного втручання в економіку, які сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму.

30. Зміст перехідної економіки: загальне й особливе

1. Перехідна економіка – це перехід від одного типу економічної системи до іншої. Перехідна економіка – це такий стан розвитку економіки, коли вона функціонує в період відмирання старої економічної системи та зародження нової. Одним з перших, хто вказав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства, був французький економіст Сен-Сімон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну). Важливо зазначити, що матеріальною основою перехідних станів (а отже, і критеріями їх визначення) є, з одного боку, зміна домінуючого фактора виробництва, з іншого - зміна характеру відносин між людьми. Так, за умов переходу від аграрного до індустріального суспільства змінюється, відповідно, і домінуючий фактор: від землі він переходить до капіталу. У свою чергу особисті, засновані на звичаях (традиціях) відносини аграрного суспільства трансформуються у ринкові, речові відносини, адекватні індустріальному суспільству. Головний зміст перехідного періоду - це зміни в економіці. Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний “проміжний” стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від “звичайних” економік.

Риси перехідної економіки. Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:

1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки. Річ у тому, що неврівноваженість як елемент розвитку характерна будь-якій економічній системі. Але в усталеній економічній системі неврівноваженість її функціонування є своєрідним засобом досягнення цією системою врівноваженого, стійкого стану. У перехідній же економіці її неврівноваженість має специфічний характер, оскільки переслідує іншу мету. Ця мета полягає не у поверненні економічної системи до попереднього, врівноваженого стану, а навпаки, у посиленні нестійкості існуючої системи, з тим щоб вона згодом поступилась місцем іншій економічній системі;

2) альтернативний характер перехідної економіки. Це означає, що перехідна економіка повинна обов’язково перейти до нового стану, якісно відмінного від попереднього стану економіки. Таким чином, перехідність виключає повернення до тієї економіки, яка передувала перехідній;

3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці. Визначальними, домінуючими виступають тут суперечності між новим (прогресивним) і старим (регресивним). Це і визначає особливість існуючих суперечностей: вони не є суперечностями функціонування, а виступають як суперечності розвитку;

4) наявність у перехідній економіці особливих - перехідних економічних форм. Ці форми, відображаючи своєрідний “проміжний” стан економіки, містять у собі відповідний симбіоз, поєднання в собі елементів як старого, так і нового;

5) історичність перехідної економіки. Вона пов’язана як з історичними умовами перехідної економіки (насамперед з певним історичним терміном функціонування перехідної економіки), так і з національними особливостями останньої.

Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні, соціокультурні.

Природно-кліматичні фактори пов’язані з природним базисом суспільства: географічним розташуванням країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем родючості ґрунтів і т. п. За певних умов природно-кліматичні фактори можуть відігравати важливу (і навіть вирішальну) роль у стимулюванні переходу від одного стану суспільства до іншого.

До виробничо-економічних факторів належать засоби виробництва, технологічні досягнення, культурно-технічний рівень головної продуктивної сили - робітника, форми організації виробництва, форми власності і т. д. Як правило, саме виробничо-економічні фактори є водночас і критерієм об’єктивної необхідності переходу від одного стану економіки до іншого, і засобом здійснення цього переходу.

Соціокультурні фактори характеризують переважно духовний аспект життєдіяльності людей. Вони взаємопов’язані з виробничо-економічними факторами, взаємовизначають один одного. До соціокультурних факторів належать культура того чи іншого народу, його традиції, ідеологія, релігія тощо.

Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів - локальний і глобальний; за характером перехідних процесів - природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.

Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі - в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка є вихідним типом перехідної економіки.

Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах усього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.

Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну ходу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки є основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов’язані природно-еволюційним процесам.

На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об’єктивний (незалежний від волі і свідомості) “самоплив” перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства. У даному разі мова йде лише про свідоме використання об’єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об’єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локального типу перехідної економіки.