Предмет, метод і завдання адміністративно-правового регулювання у сфері господарювання. 2 страница

Основним завданням АМК є участь у формуванні та реалізації кон­курентної політики: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав спожива­чів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодже­ними діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних мо­нополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної кон­куренції; здійснення контролю щодо створення конкурентного середо­вища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

20. Адміністративні процедури у сфері оскарження суб’єктами господарювання рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Адміністративна процедура - це установлений в акті порядок фізичних та юридичних осіб, спрямованих на реалізацію їх прав і виконання обовязків, або визначення повноважень державного органу, його посадової службової особи.

Загальні правові засади оскарження в адміністративному (тобто позасудовому) порядку передбачено Законом України “Про звернення громадян” (далі - Закон). Виходячи з даного Закону, оскарження в адміністративному порядку (адміністративне оскарження) слід розуміти як встановлений законами України та підзаконними актами порядок захисту порушених рішеннями, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади прав, свобод та законних інтересів осіб, який здійснюється шляхом подання скарг - письмових або усних на особистому прийомі - і передбачає обов'язок визначених посадових осіб реагувати і приймати рішення по суті поставлених питань у встановлені строки.

Поряд із Законом України “Про звернення громадян” врегулюванню порядку адміністративного оскарження певною мірою присвячено Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення” від 19.03.1997 р. Крім того, питання документального оформлення розгляду скарг вирішено Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації (затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 p.).

Водночас в окремих сферах державного управління існують численні відомчі нормативні акти, що встановлюють власні правила розгляду звернень, у тому числі роботи зі скаргами.

Запровадити судовий захист прав громадян, що порушувалися в сфері державного управління, намагалися ще в радянський період. В період перебудови, коли було прийнято Закон СРСР “Про порядок оскарження в суді неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян” від 30.06.1987 р. Предметом судового оскарження згідно з цим Законом були дії службових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, що обмежують права громадян, внаслідок чого громадяни незаконно позбавлялися можливості повно або частково здійснювати право, надане їм законом чи іншим нормативним актом, або на них незаконно покладався якийсь обов'язок.

31 жовтня 1995 р. глава 31-А ЦПК була викладена в новій редакції, згідно з якою предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні, так і одноосібні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження, акти як нормативного, так і індивідуального характеру, в зв'язку з якими громадянин вважає, що:

- порушено або порушуються його права чи свободи;

- створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи щодо реалізації його прав є недостатніми);

- на нього покладено обов'язки, не передбачені законодавством або передбачені, але без врахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

- його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи неправомочною службовою особою або органом.

Ст. 55 Конституції України гарантує право на судовий захист: “Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Проте ні ст. 55 Конституції України, ні глава 31-А ЦПК не визначають, які саме рішення, дії чи бездіяльність зазначених органів та осіб можуть бути оскаржені, встановлюючи тим самим принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які рішення, дії та бездіяльність.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 25.11.1997 р. № 6-зп вказав, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Змінами до Закону України “Про судоустрій України” передбачено також створення системи спеціалізованих адміністративних судів і як перший крок визнано за необхідне утворити Вищий адміністративний суд, який би був касаційною інстанцією в адміністративних справах, розглянутих місцевими й апеляційними судами. Отже, йдеться про формування в Україні повноцінної адміністративної юстиції.

Актуальні проблеми господарського права

Питання № 9 Правове становище суб’єктів внутрішньогосподарських відносин: поняття, ознаки, види, рівні правового регулювання.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії - всередині господарської організації

Внутрішньогосподарські відносини - це відносини, що виникають між функціональними та територіальними підрозділами одного суб'єкта господарювання. Незважаючи на те, що такі відносини носять господарсько-виробничий характер, вони здійснюються між суб'єктами, які не мають статусу суб'єктів права (цехи, філії, представництва). Але це впливає на правові наслідки такої господарської діяльності, а саме на відсутність податкових зобов'язань перед державою, відсутність цивільної дієздатності та ін.

Права та обов'язки учасників внутрішньогосподарських відносин визначаються безпосередньо суб'єктом господарювання, у межах якого вони створені.

Особливе становище притаманне суб'єктам внутрішньогосподарських відносин, до яких належать:

відокремлені підрозділи, філії, представництва господарські їх організацій зі статусом юридичної особи;

цехи, лабораторії, відділи, департаменти господарських організацій, територіальне розташування яких збігається з основним місцезнаходженням такої організації;

Характерні ознаки:

1. Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарських організацій (ВП) - це суб'єкт внутрішньогосподарських від­носин, що входить до організаційної структури підприємства (господарської організації), не має статусу юридичної особи, створюється за рішенням орга­нізації (підприємства), до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

2. Спеціальне регулювання: А) акти законодавства: ч. 5 ст. 55, стаття 132 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: "Про господарські товариства" (ст. 9), "Про банки і банківську діяльність" (статті 23-25) та ін.; Б) локальне регулювання: статут господарської організації (підприємства), до структури якої входить ВП; положення про ВП; довіреність, що вітається керівникові ВП господарською ор­ганізацією (підприємством), до структури якого входить ВП

 

3. Наявність у ВП статусу суб'єкта внутрішньогосподарських відносин і відсутність у нього прав юридичної особи

4. Господарська організація (підприємство), що створює ВП, повинна мати права юридичної особи

5. ВП створюється за рішенням господарської організації (підприємства), до структури якої входить; відомості про ВП включаються до відомостей держреєстрації господарської організації (підприємства), яка утворила ВП в своїй організацій­ній структурі

6. Повна залежність ВП (юридична, майнова, організаційна) від організації (під­приємства), до структури якої входить і за рішенням якої створюється (відсут­ність необхідного для суб'єкта господарювання рівня самостійності - юридичної та майнової)

7. ВП діє на підставі положення, в якому визначаються повноваження (компетен­ція) ВП; положення ВП затверджується організацією (підприємством), складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП

8. Здійснення господарської діяльності ВП від імені господарської організації, до структури якої він входить

9. Управління ВП здійснюється його одноособовим керівником, який призначаєть­ся господарською організацією (підприємство) і у міжгосподарських відносинах (з третіми особами) діє на підставі довіреності, виданої господарською організа­цією (підприємством), до структури якої входить ВП

10. Відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай господарська організація (підприємство), до структури якої входить ВП

11. Ліквідація ВП здійснюється за рішенням господарської організації, до структу­ри якої він входить; відповідно - відомості про ВП виключаються з відомостей держреєстрації господарської організації (підприємства), до структури якої вхо­див ВП

Питання № 10 Поняття та обсяг правосуб’єктності суб’єктів господарювання.

Суб’єкти господарського права мають ряд ознак правосуб’єкт-ності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб’єкти мають певну організаційно-правову фор­му, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб’єкт господарського права. Це або одна з форм підприєм­ства, або установа (наприклад, міністерство), або організація(наприклад, об’єднання громадян, яке є учасником господарсь­ких відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, ре­організації та ліквідації окремих організаційних форм суб’єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об’єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм, або навіть і не передбачена (наприклад, запози­чена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Зако­ном «Про підприємництво» і своїм статутом.

Другою ознакою суб’єкта господарського права є те, що він має юридично відокремлене і закріплене за ним майно у формі ос­новних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у май­новому відношенні суб’єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників та учасників. Майно суб’єкта господарського права відокремлюється і закріп­люється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, ста­тут, акт про створення, положення) суб’єкта, самостійний або зведений (для господарських об’єднань) баланс, який відобра­жає вартість майна суб’єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством щодо уп­равління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб’єктові. Це може бути право власності, право пов­ного господарського відання (зокрема, щодо державних підпри­ємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ та організацій, що перебувають на держав­ному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб’єкта господарського права є його господарська правосуб’єктність. Суб’єкт господарсь­кого права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’я­зання, виступати в судових органах. Правосуб’єктність суб’єкта господарського права доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов’язків.

Питання № 29 Інститут антимонопольно-конкурентного регулювання як складова законодавства, що регулює ринкові відносини.

Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму в господарській діяльності, регламентується гл. З ГКУ, законами України "Про Антимонопольний комітет Украї­ни", "Про захист економічної конкуренції", "Про захист від не­добросовісної конкуренції", "Про природні монополії", "Про за­хист прав споживачів", "Про рекламу", "Про знаки для товарів та послуг" та іншими законами і підзаконними актами із зазначе­них питань.

Утримання конкуренції тісно пов'язано з інститутом антимонопольної діяльності, оскільки обмеження дій підприємців має на меті створення конкурентного середовища у сфері підприємництва.

Разом з тим у процесі розвитку підприємств і концентрації капіталу, як правило, виникає класична монополія, яка з часом для усунення конкурентів і підриває конкуренцію, створюючи загрозу існування власне ринку.

З огляду на негативні наслідки монополізму для розвитку економіки країни з ринковими відносинами почали застосовувати правові засоби обмеження цього явища. Зазначену функцію ви­конує держава, що є єдиним суб'єктом у системі ринкових відно­син, яка має змогу виконувати антимонопольні функції.

У ст. 25 ГКУ встановлено, що держава підтримує конкурен­цію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економіч­них переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умови реалізації товару на ринку.

Уповноважені органи державної влади і органи місцевого само­врядування повинні аналізувати стан ринку та рівень конкурен­ції на ньому і вживати передбачених законом заходів упорядку­вання конкуренції суб'єктів господарювання.

Згідно із законодавством України держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання.

Правові засади обмеження конкуренції

У ст. 26 ГКУ визначається, що можуть вважатись обґрун­тованими рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конку­ренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, у таких випад­ках:

- подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримі­нації інших суб'єктів господарювання;

- подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

- подання допомоги, у тому числі створення пільгових економіч­них умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, спричинених важкою екологічною ситуа­цією;

- здійснення державного регулювання, пов язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

Умови і порядок обмеження конкуренції встановлюються зако­ном відповідно до ГКУ.

Правові засади обмеження монополізму в економіці

Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта гос­подарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) ста­новище на ринку товару, якщо:

- на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

- не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можли­востей доступу інших суб'єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

У разі суспільної необхідності та з метою усунення нега­тивного впливу на конкуренцію органи державної влади здійс­нюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій. Так, органи Антимонопольного комітету України беруть участь у процесах демонополізації економіки галузей та регіонів. У межах своїх повноважень органи Комітету здійснюють конт­роль за діяльністю суб'єктів господарювання всіх форм власності, органів державної влади, місцевого самоврядування, адмініст­ративно-господарського управління та контролю в усіх галузях економіки України.

Питання № 30 Проблема визначення та класифікації порушень у сфері економічної конкуренції.

Будь-яке відхилення в економічній діяльності однієї (фізичної або юридичної) особи від норм права (зокрема господарського права) є економічним правопорушенням і обертається збитками для іншого суб’єкта господарювання. Економічне правопорушення – це форма прояву економічної небезпеки, яка виявляється як порушення господарчого права і обертається втратами для суб’єктів економічної діяльності.

Всі прояви порушень надзвичайно різноманітні, що потребує проведення певної їх класифікації.

За першою підставою для класифікації, пов’язаною зі становищем суб’єкта на ринку, порушення поділяються на дві категорії: 1. Порушення, спрямовані на досягнення монопольного (домінуючого) становища на ринку. 2. Порушення, пов’язані з використанням монопольного (домінуючого) становища на ринку.

За сутністю вони поділяються на: 1).порушення, пов’язані з діями на товарному ринку; 2).порушення, що перешкоджають нормальній діяльності службовців антимонопольного комітету.

Одним з найпоширеніших і тяжких порушень є зловживання монопольним (домінуючим) становищем. Порушенням є зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, під яким розуміють дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Другим видом порушення конкурентного законодавства є антиконкурентні узгоджені дії. Узгодженими діями, які самі по собі природні для економіки і не протизаконні (згадайте об’єднання підприємств), є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Антиконкурентними такі дії визнаються, якщо вони стосуються: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів, усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців; застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; укладення угод за умови взяття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод, та інші дії.

Особливим видом порушення конкурентного законодавства є недобросовісна конкуренція До неї відносять будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. недобросовісною конкуренцією визнаються такі дії:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки (використання без дозволу вповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначень походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця), який має пріоритет на їх використання);

неправомірне використання товару іншого виробника (введення в господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника способом змін чи зняття позначень виробника без дозволу вповноваженої на те особи); копіювання зовнішнього вигляду виробу (відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарювання (підприємця) і введення його в господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця));

порівняльна реклама (реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця)); дискредитація суб’єкта господарювання (підприємця) (поширення в будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання (підприємця));

купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом (купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту);

схиляння до бойкоту суб’єкта господарювання (підприємця) (спонукання конкурентом іншої особи безпосередньо або через посередника до відмови від установлення договірних зв’язків із цим суб’єктом господарювання (підприємцем));

схиляння постачальника до дискримінації покупця (замовника) (спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника) безпосередньо або через посередника до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав);
схиляння суб’єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом (вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання господарюючого суб’єкта (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов’язань перед цим конкурентом способом надання або пропонування суб’єкту господарювання (підприємцю) - учаснику договору безпосередньо або через посередника матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг);
підкуп працівника постачальника або працівника покупця (замовника) (надання або пропонування йому конкурентом постачальника безпосередньо або через посередника матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов’язків, що випливають з укладеного договору або пов’язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником);

досягнення неправомірних переваг у конкуренції (отримання таких відносно іншого суб’єкта господарювання (підприємця) способом порушення чинного законодавства, яке підтверджено рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією).

Актуальні проблеми теорії держави і права

Питання № 9 Проблемні питання структури механізму держави у зв’язку з введенням в Україні різних форм власності.

На думку більшості українських вчених, поняття «механізм держави» передбачає винятково систему державних організацій. Останні залежно від свого основного призначення поділяються на:

-державний апарат, що є системою державних органів (законодавчі, виконавчі, судові, контрольно-наглядові), які наділені державно-владними повноваженнями для реалізації завдань і функцій держави;

- державні підприємства та установи, які під керівництвом державних органів практично здійснюють завдання і функції держави у сфері економіки - виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність (підприємства) або діяльність, пов’язану зі створенням нематеріальних цінностей у соціальній та духовній сферах (установи).

У сучасній вітчизняній літературі, крім зазначеного загальновизнаного розуміння механізму держави (як системи державних організацій - державних органів, державних підприємств та установ), має місце наукова думка, відповідно до якої структуру механізму держави складає система органів державної влади (апарат держави) та інші основні інститути держави, а саме: елементи економічної інфраструктури (грошова система, фінансова система, податкова система, митна система, банківська система тощо); політична система (система органів державної влади, виборча система, система оборони і національної безпеки, система законодавства, правова система тощо); організаційно-культурна (духовна) основа держави (система освіти та виховання, система науки і культури тощо); соціальна система (система охорони здоров’я, система соціального захисту тощо), а також охоронна система, яка забезпечує безпеку функціонування усіх вищезгаданих соціальних систем, спрямована на захист від злочинних зазіхань та на відновлення порушених прав різних суб’єктів права .

Існує також думка, що механізм держави слід розглядати в контексті виконання певним прошарком людей окремого різновиду суспільно корисної праці - управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі механізм держави є своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно виокремлений, конституйований в окремий інститут і структурно організований прошарок осіб, який склався на етапі формування Держави внаслідок суспільного розподілу праці на тих, хто керує, і тих, ким керують. Відповідно до форм власності, до механізму держави в Україні у повному обсязі відносяться лише державні підприємства, які діють на основі загальнодержавної власності.

Питання № 10 Правова держава і громадянське суспільство та дискусійність питань про роль держави у створені громадянського суспільства.

У сучасному світі формування правової держави є загальносвітовою тенденцією і передбачає послідовне впровадження у практику таких важливих принципів:

- верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та невтручання держави у справи громадянського суспільства;

- реальність і гарантованість невід'ємних прав людини та громадянських свобод, визнання їх пріоритетності; наявність механізму їх захисту;

- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

- взаємна відповідальність держави й особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову за умови їхньої взаємної врівноваженості та відкритості;

- наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів;

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Правова держава є правовою формою здійснення державного суверенітету народу. Завдяки народному представництву і правам особи та громадянина, що гарантують політичну самодіяльність як особи, так і суспільних груп, належне виконання державних функцій залежить від самодіяльності народу. Народ відповідальний за функціонування правового порядку і державних установ. Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади. Якщо громадянам дозволено все, що не заборонено законом, то владним структурам, навпаки, дозволено лише те, що передбачено законом.

Суб'єктами, які творять громадянське суспільство, є:

- вільні й рівні індивіди;

- створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;

- вільна преса як засіб комунікації та самовираження.

До атрибутів громадянського суспільства належать:

- наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, на основі яких формуються сфери громадських життя й думки;

- організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищено конституцією і законами;

- добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному та колективному рівнях й які є незалежними від держави;