Італія в системі міжнародних економічних відносин

Економіка Італії

Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

Як і більшість постіндустріальних країн Великобрита­нія має негативне сальдо зовнішньої торгівлі, яке вже у XXI ст. зросло з 53 млрд. дол. у 2000 р. до 67 у 2001 р. Загальний обсяг експорту тоді ж становив 273,5 млрд. дол., що дозволяло країні чітко утримувати за його обсягами п'яте місце у світі і водночас бути четвертим у світі імпортером товарів. Основними статтями британського експорту є промислові товари (у тому числі маши­ни, обладнання), хімічні продукти, продовольчі товари, напої, тютюн. Останнім часом суттєво зросла роль високотехнологічних товарів у структурі зовнішньої торгівлі, що зумовило значні зміни в її географії. Якщо до Другої світової війни значна части­на експортно-імпортних операцій припадала на існуючі чи коли­шні колонії, то вже після її завершення зовнішньоекономічні пріоритети змінилися: країна максимально розширила торгівлю з найрозвинутішими державами і насамперед з Євросоюзом, на який у 2001 р. припадало 54,6 % обсягів зовнішньої торгівлі про­ти 25,2 % у 1956 р. Частка ж США за той самий період зменшилася з 13,5 % до 9,1 %, проте питома вага решти країн світу та­кож скоротилася з 65,7 % до 31,9 %.

Основним статтями імпорту країни є промислове обладнання, технології, паливо, продукти харчування.

У торгівлі з деякими державами, перш за все з Японією, Вели­кобританія має явну асиметрію. Так, імпорт у 2001 р. становив 12,7 млрд. дол., а експорт лише 8,4 млрд. дол.

Розвиток інноваційно-інвестиційних комплексів «нової еко­номіки» у 1990-ті рр. призвів до швидкого збільшення питомої ваги експорту високих технологій, яка в загальній структурі екс­порту промислових товарів становила у 2000 р. близько 32 % (у Німеччини лише 18 %, Італії - 9 %, Франції - 24 %, США - 34 %).

Країна є потужним світовим інвестором у селективні для неї галузі - обробну промисловість, нафторозвідку та нафтоперероб­ку, страхову та банківську справу тощо. Значна частина цих інвес­тицій припадає на країни ЄС, у тому числі па Німеччину (особли­во це проявилося у східній зоні після об'єднання ФРН па НДР на початку 1990-х рр.) та Францію. А ось у самій Великобританії до­сить високою є частка ПІІ США. Країна є одним із донорів еконо­мічної допомоги, що спрямована на підтримку розвитку в інших країнах (у 1997 р. з цією метою було виділено 3,4 млрд. дол.).

За рівнем економічного розвитку Італія посідає шосте місце у світі і належить до країн Великої сімки, питома вага яких є визначальною у світовій економіці. За кількістю населення у 58,9 млн. жителів та за сумарним ВВП - 1365 млрд. євро (оцінка на початок 2004 р.) вона поступається в ЄС лише ФРН, Франції та Великобританії, проте за його відносним показником на душу населення відстає від середнього по Євросоюзу (ЄС -15=100 %) індикатора - 91,3 %, поступаючись десяти іншим країнам.

Італія має невисокий (порівняно з іншими державами ЄС) ін­декс конкурентоспроможності національної економіки, посідаю­чи за ним 41-е місце у світі та 44-е - за технологічним індексом (2002 р.). За індексом технологічних досягнень країна не потрап­ляє до числа глобальних лідерів і у 2000 р. її відносили разом з Іспанією, Чехією, Угорщиною і Словенією до потенційних лі­дерів глобального інноваційного простору.

Цій державі притаманні досить помірні позиції серед країн-лідерІв і в соціально-економічній сфері за індексом розвитку людського потенціалу вона посідає лише 21-е місце (2001 р.).

Разом з тим, було б несправедливим недооцінити економічну роль Італії у Південній Сиропі та СС. Нерідко саме від її позиції залежить прийняття важливих європейських документів щодо подальшого розвитку Європейського Союзу, у тому числі його розширенні. Так, Центр стратегічних досліджень у Мілані ще у 1995 р. спрогнозував «вибухоподібне» розширення ЄС 2004 р.,

а також передбачив створення спільного європейського економічного простору впродовж наступних десяти років, досить чітко обґрунтувавши при цьому переваги і недоліки збільшення Євро-союзу взагалі та своєї держави зокрема.

Сучасна Італія має цілу низку специфічних соціально-еконо­мічних проблем, серед яких на перше місце виступає депресивність півдня країни та непомірно високий рівень там безробіття, значне соціальне розшарування населення та його прогресуюче старіння. Слабка ресурсна забезпеченість основного виробництва також виступає с чинником, який стримує розвиток економіки.