Християнська релігія: історія розвитку та віровчення

Християнство зародилося в І ст. н.е. в іудейському середовищі (власне кажучи, європейське літочислення ведеться саме з ймовірного року народження засновника християнства – Ісуса Христа). Маючи іудейське коріння, християнство багато перейняло з іудейської віри, а саме: вчення про створення світу із нічого Єдиним Богом-Творцем, гріхопадіння перших людей та зіпсовану природу земного буття після гріхопадіння, всесвітній потоп, тощо. Більш того, Ісус Христос наполягав на тому, що його вчення є ні чим іншим, аніж логічним розвитком самого іудаїзму, а Він – це той Месія, Спаситель світу, приход якого передвіщали іудейські пророки у далекому минулому. Особистість Ісуса Христа, який називав Себе Сином Божим, залишається найбільшою загадкою для істориків, бо Його ім’я є досить символічним: «Христос» перекладається з грецької мови як «Месія або помазаний Богом», а «Ісус» - як «Спаситель». У минулому вважалося, що Ісус Христос є особою міфічною, тобто вигаданою, але відносно недавні археологічні знахідки не лишили сумніві що до реального існування цієї людини (наприклад, іудейський історик Йосип Флавій, що жив у той самий час, що і Христос, але сам не був християнином, в своїй книзі «Іудейські війни» дійсно згадує мудреця Ісуса, який проповідував по всьому Ізраїлю та був розп’ятий прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом). В основі християнства – віра в особливу місію Христа, Сина Бога-Творця Всесвіту, який був посланий своїм небесним Отцем для спокути гріхів усього людства через добровільну смерть на хресті від рук нечестивих людей, які переслідували його через заздрощі (до відома, саме тому Він зветься «Спасителем»). Християни вірять в чудесне воскресіння Ісуса Христа, в Його майбутнє друге пришестя, в Страшний Суд, де кожному воздасться по ділам його, та вічне благе Небесне Царство, що очікує праведників. Головна істина Християнства, як її висловлює улюблений учень Христа Іоанн названий Богословом, така: Бог є любов. Любов Бога відкрилась нам у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Свого Сина, щоб ми отримали життя через Нього. Любов є в тому, що не ми полюбили Бога, але Він полюбив нас та послав Сина Свого заради прощення гріхів наших та нашого примирення із Творцем (Біблія. Перше Послання Іоанна гл.4, ст..8-11). (До речі, тільки в Християнстві Бог не тільки зветься «Абсолютним Благом» та «Абсолютною Любов’ю», але і доводить це через те, що посилає Свого Єдинородного Сина, Ісуса Христа, на вірну смерть заради всіх людей, які виявляються нездатними власноруч здолати лихі та злі спонукання у своїх серцях).

    Христос вийшов на проповідь Свого вчення у тридцять років, вибрав собі дванадцять учнів, які постійно були поруч, і проповідував три роки поспіль, аж поки іудейські первосвященики із ревнощів не віддали його до рук римського прокуратора Понтія Пілата, який був змушений за їх доносом засудити Ісуса на смерть через розп’яття на хресті. Але, як вірять християни, Спаситель воскрес на третій день після Свого вбивства та прийшов до своїх учнів, благословивши їх проповідувати факт Його воскресіння разом із тим, чому Він їх навчив, по всьому Всесвіту, а також чекати на Його друге славне пришестя, що ознаменує кінець земного світу, страшний суд та початок нової благої ери Небесного Царства, де праведники, тобто істинно віруючі люди, завжди будуть поряд із благим та люблячим їх Богом-Творцем. Після цього, за переказом, Христос повернувся , але прислав замість Себе Духа Святого, який завжди перебуває з християнами та наставляє їх на істинний шлях, допомагає творити діла добра та милосердя. Всі знання, які Божий Син приніс людям, передавались «із уст в уста», бо сам Христос не записував Свого вчення, і навіть його учні та учні учнів спромоглися записати окремі найважливіші проповіді Спасителя та події з Його життя дещо пізніше – в кінці 1 – 2 ст. Існувало багато подібних книг, але Церква відібрала тільки 27 із них, що дійсно відповідали вченню Ісуса та мали апостольське походження; всі вони разом звуться «Новим Заповітом», а разом із священними книгами древніх іудеїв складають «Біблію» (тобто «багато книг», якщо перевести з грецької мови).

3 Християнство дуже швидко поширилось серед містечок та селищ різних провінцій Римської Імперії, і, навіть незважаючи на жорстокі переслідування з боку римських імператорів, які відбувались впродовж майже трьохсот років, вже на початку IV ст. стала пануючою релігією в державі. В 314 р. наказом римського імператора Костянтина християнство, яке з моменту свого народження було поза законом, нарешті, стало законним, а в 324 році наступним наказом того ж самого імператора було проголошено державною релігією. Коли це сталося, кількість віруючих ставала дедалі більшою, але почали з’являтись і єресі (єресь – (у перекладі з грецької значить «особливе віровчення») – це різного роду відхилення від офіціального віровчення якої-небудь релігії, опозиційні чи ворожі до неї), виникла насущна потреба у чіткому визначенні основ віровчення («догматів»), які були б обов’язковими для всіх християн. Для цього почали збирати «Вселенські Собори», тобто з’їзди всіх єпископів християнської церкви, де також були присутні у великій кількості священики та миряни. 

  Перший Вселенський Собор був скликаний у 325 р. в місті Нікея за пропозицією самого імператора (на соборі одних тільки єпископів налічувалося 318 чоловік). На Нікейському Соборі була засуджена єресь олександрійського священика Арія, який заперечував божественність та передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що Той є лише вищим витвором Божества. Також, щоб всі християни могли сповідувати єдину віру, був прийнятий «Символ віри», який складається з 7 членів (тобто тверджень). В цьому Символі Віри, наприклад, визнається божественна природа Ісуса Христа, а також Троїчність Осіб або Іпостасей Єдиного Бога.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І. Собор був спрямований проти вчення Македонія, який заперечував божественну природу Святого Духа і вчив, що Той не є Богом, а є лише витвором, який слугує Богу. Це вчення було засуджене, а Символ Віри християнської, у зв’язку з цим, доповнили 5 новими членами (твердженнями), де йшлося, насамперед, про божественність Святого Духа; саме цей Нікео-Константинопольский загальнохристиянський Символ Віри і залишається досі основою віровчення Православної та Католицької Церков.

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія ІІ. Він був скликаний проти вчення єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою Божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а «Богоносцем», а Діву Марію не Богородицею, а «Христородицею». Собор засудив єресь Несторія і остаточно затвердив Символ Віри.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкідон за імператора Маркіяна. На соборі були присутні 650 єпископів. Він був скликаний проти Євтихія, який у своєму вченні визнавав божественну природу Ісуса Христа, але відкидав Його людську сутність. Це вчення отримало назву «монофізитство», а його послідовники звуться «монофізитами». Собор засудив єресь Євтихія і постановив на основі Священного Писання та Священного Переказу вірити в те, що при втіленні (народженні) Ісуса Христа божественне та людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі, незмінно та нероздільно. (До речі, незважаючи на рішення цього загальнохристиянського собору, традиційна Вірменська Церква залишилась «монофізитською» і залишається такою аж досі).

  П’ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. імператором Юстиніаном І. Собор знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія, засудивши також єретичні твори Феодора Мопсуетського, Федоріана Кірського та Іви Едеського.

     Шостий Вселенський Собор було проведено у 680 р. в Константинополі за імператора Костянтина Пагоната. Собор було скликано проти нової єресі «монофелітів», які визнавали в Ісусі два єства, але тільки одну божественну волю. Цю єресь викликав до життя попередній імператор Іраклій, який хотів таким чином примирити християн та монофізитів, а тому визнав в одному з своїх едиктів в Ісусі Христі людську та божественну природу, але єдину божественну волю.

   Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. імператрицею Оленою в м. Нікея. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара, який бажав примирити мусульман та християн, а тому вважав за необхідне знищити ікони (з грецької мови слово «ікона» у дійсності перекладається як «образ, нагадування», а не «ідол», як дехто вважає). Собор засудив іконоборство і постановив поклонятися Єдиному Богу, але вшановувати ікони, які нагадують нам про все Божественне та святе. 

Всі постанови Вселенських Соборів, які стосуються, насамперед, віровчення, вважаються обов’язковими для всіх християнських церков, оскільки ці рішення приймались єдиною Вселенською Ортодоксальною Християнською Церквою задовго до її поділу на Православ’я, Католицтво та Протестантизм. Тому Церква – (у перекладі з латини «коло, арена») – це людська спільнота, що об’єднана вірою в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого, Спасителя світу та Єдиного в Трьох Особах Бога-Творця Всесвіту, та священною ієрархією божественних служителів на основі Нікео-Константинопольского Символа Віри, Священного Писання та Переказу, апостольського спадкоємства. 

   В 395 році Римська імперія розкололася на Західну та Східну, але, незважаючи на політичне відокремлення обох частин імперії, Християнська Церква зберігала релігійну єдність Заходу та Сходу ще впродовж 700 років. І лише в 1054 році зв'язок між Західною Римською та Східною Візантійською (або грецькою) Церквами розривається. Західна Церква на чолі з Папою Римським Миколою І вимагає від Константинополю визнати право римських пап на повну та беззастережну владу над всією Християнською Церквою, яку мав Сам Христос, а після Нього тільки Вселенський Собор. Грецька Православна Церква відкидає папські зазіхання на повноту церковної влади, та викриває догматичні відступлення Католицької церкви від віровчення, затвердженого на Вселенських Соборах (наприклад, католицьке «філіокве», тобто вихід Святого Духа не тільки від Бога-Отця, але одночасно і від Бога-Сина). У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол: від Католицької Церкви у Західній Європі відокремилися протестантські церкви: лютеранство, кальвінізм, англіканство. Так у християнстві виникли три основні конфесії – Православ’я, Католицизм та Протестантизм. (Конфесія – (у перекладі з латини «сповідь, сповідання») – це віросповідання, тобто певна релігійна організація, яка має своє власне віровчення, що частково чи повністю відрізняється від подібних їй релігійних доктрин).

Католицька (тобто в перекладі «Вселенська») Церква займає перше в світі місце за кількістю віруючих (близько одного мільярду людей). В основі віровчення католицизму – Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ (рішення всіх 21 соборів (7 Вселенських та 14 Католицьких), послання римських пап, труди отців церкви), які проголошуються двома джерелами Божественного Одкровення. Як і православні віруючі, католики вірять в «Божественну Трійцю». Однак, Дух Святий, по католицькому віровченню, виходить не тільки від Бога-Отця, але і від Бога-Сина («філіокве»). Крім загальнохристианського раю і пекла визнається існування «чистилища» (догмат прийнятий в XV віці), де грішні душі очищаються через випробування, щоб попасти до раю. Потрібно також звернути увагу і на таку особливість католицизму, як широке, екзальтоване шанування діви Марії. У 1854 році був введений догмат про непорочне зачаття Божої Матері, а в 1950 році про її тілесне вознесіння на небо, яких немає в Православній Церкві. Католицизм визнає ті ж сім таїнств (священних обрядів), що і Православ'я. Однак відправлення їх має свої особливості: хрещення робиться шляхом обливання або занурення; миропомазання (конфірмація) здійснюється тільки по досягненню 7-12 років; причастя здійснюється з використанням прісного, а не квасного хліба (до 1960 року хлібом і вином могло причащатися тільки духовенство, а миряни лише хлібом); соборування («єлеосвячення») розглядається тільки як спосіб відпущення гріхів вмираючому. Таїнства і обряди оголошуються діючими автоматично внаслідок самого дотримання встановлення форми. У кінці XI століття в католицизмі для духовенства була введена обітниця безшлюбності («целібат»). На відміну від інших напрямів християнства, католицизм має єдину ієрархічну і суворо централізовану церковну організацію. Міжнародний центр католицької церкви і резиденція папи римського – це Ватикан, місто-держава на території Рима (площа біля 44 га, населення біля 1000 чоловік). Ватикан має свій герб, прапор, гімн, пошту, телеграф, радіо, пресу, армію, поліцію та інші атрибути державної влади. Як суверенна держава Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами з 146 державами світу. Верховним правителем, абсолютним монархом, що об'єднує в своїй особі вищу законодавчу, судову і виконавчу владу, є папа римський. Таким чином, папська влада розповсюджується і на світську, і на духовні сфери. Дійсним виконавчим органом влади при папі є римська курія (орган папської адміністрації), яка здійснює повсякденне керівництво всіма важливими аспектами життя церкви та держави. Главою курії є державний секретар, що призначається папою.

Протестантська Церквавиникла в XVI ст. як опозиційна течія по відношенню до Католицизму, тому всі релігійні напрями протестантизму, а також ті нові релігійні організації, які протестантизм породив пізніше, вважаються з точки зору Католицької Церкви сектами. (Секта – (у перекладі з латини «розділяю, відсікаю») – це релігійні об’єднання, які виникають у формі опозиційних течій по відношенню до тієї чи іншої домінуючої релігійної традиції.)

В основі протестантського віровчення лежить уявлення про те, що досягнути небесного порятунку можна лише особистою вірою, а не за допомогою підкорення авторитету церкви і пожертвами на її користь. Віра дарується людині Богом. На відміну від православ'я і католицизму віра в протестантизмі розуміється не як переконаність в існуванні Бога, а як особливе почуття перебування в руках Божих. І хоча Бог в протестантській церкві розглядається як Трійця, подібно до Католицького та Православного віровчення, але розуміння сутності відносин між Богом та людиною змінилось. Бог став переважно розглядатися як особовий партнер людини. З точки зору протестантизму, Бог існує тому, що він потрібен людині і що остання в нього вірить. Протестанти відкинули вчення про церкву як посередниці між Богом і людьми, відмовилися визнати догмат про примат папи римського в житті суспільства і церкви. Було розроблене вчене про загальне священство: протестантський пастор відрізняється від рядового віруючого лише своїми професійними обов'язками. Пастори обираються віруючими і є підлеглими релігійній спільноті, вони вже не володіють правом від імені Бога сповідати і відпускати гріхи людям. Єдиним джерелом віровчення признається Біблія. Кожному віруючому дозволяється по-своєму інтерпретувати і викладати її. Читання Біблії вважається щонайпершим обов'язком християнина. Священний переказ протестантизмом відкидається, оскільки він, як вважається, є витвором церковних діячів, а не Духа Святого. Протестантизм відкинув чернецтво і тим самим відмежувався від аскетичного неприйняття світу. З його позиції, людина віруюча в Бога повинна не бігти від миру, а навпаки, жити і трудитися в ньому, тому що мирські обов'язки і турботи є не відчуженням від Бога, а служінням йому. Вимога «дешевої церкви», висунена ідеологами протестантизму, привела до спрощення культу. Як правило, протестанти відкидають поклоніння іконам, хресту, богородиці, мощам та іншим святиням. Церковні споруди тут без пишного оздоблення. У той же час велику роль в богослужінні протестантизм відводить проповідям, співу духовних гімнів, колективним і індивідуальним молитвам. Протестантські церкви визнають тільки два таїнства (у Православ’ї та Католицизмі їх сім) - хрещення і причастя. Розглядаються вони як прості обряди, під час яких не відбувається нічого чудодійного. Їх дія здійснюється лише силою віри. Тому віруючий повинен здійснювати їх свідомо. Тим самим різке ослаблення зовнішніх форм релігійності в протестантизмі повинно компенсуватися ідеалом внутрішнього благочестя кожного окремого віруючого. Взагалі, протестантизм не приніс нічого нового до християнської церкви, навпаки, його сутність полягає в тому, що він вважає за необхідне відкинути багато з того, що історично зберегла традиційна церква. Протестантизм не тільки не є по своїй суті єдиною релігійною течією, але він не є по своїй природі і стабільним, постійним, цілісним: з моменту свого народження у XVI ст. і до сьогодення в протестантизмі виникло близько 3500 окремих релігійних напрямів, які по-різному сприймають той чи інший аспект християнського віровчення. Послідовників протестантських церков налічується у світі близько 450 мільйонів.

Ортодоксальна (тобто в перекладі «Православна») Церквамає десь близько 308 мільйонів віруючих. У сучасному світі існує 15 відносно незалежних одна від одної (тобто «автокефальних») православних помісних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька («Елладська»), Албанська, Польська, Румунська, Чехословацька та Американська. Всі вони мають своє власне церковне керівництво, але вважаються лише окремими частинами однієї Православної Церкви. В основах свого віровчення Православ’я спирається на Святе письмо, Святий Переказ, та постанови Вселенських Соборів. Православні або «ортодокси», як їх ще називають, вірять згідно з Ніко-Константинопольським Символом Віри в Бога-Трійцю, Єдинородного Сина Божого Ісуса Христа, що є по своїй природі Боголюдиною, в Божественність Святого Духа. Загалом, православне віровчення та обрядовість, на відміну від інших християнських церков, майже не змінились з епохи Вселенських Соборів. Це пояснюється консервативним характером Ортодоксальної Церкви, глибокою повагою до історичних традицій та шануванням пам’яті апостолів і їх учнів, святих отців минулих епох. В православ’ї існує сім благодатних обрядів чи «таїнств», через які віруюча людина отримує дари Святого Духа: хрещення, сповідь, причастя, миропомазання, священство, єлеосвячення або соборування та шлюб. Православні шанують ікони, тобто зображення Спасителя, Божої Матері, ангелів, тощо (але, на відміну від католиків, в православ’ї немає скульптур релігійного змісту). Іконам не вклоняються, як Богу, вони слугують для зосередження на об’єкті молитов та для наочного нагадування історії людського спасіння. Також вважається, що ікона та будь-яка освячена в ім’я Бога річ може слугувати провідником божественної благодаті, тобто енергії Святого Духа, яка допомагає слабкому людському єству боротися з гріхами та неодмінно творити добро, на що сама людина без божої допомоги не спроможна. Ієрархія священства складається, згідно з євангельською традицією, з трьох ступенів: єпископи, пресвітери, диякони. В Православ’ї є чернецтво та монастирі, але немає обов’язкової обітниці безшлюбності для священників, як у Католицизмі. Священиком може стати будь-який чоловік високих моральних якостей та твердої віри, якщо він успішно пройде курс трирічного навчання у Духовній семінарії, на зразок апостолів, яких саме три роки вчив Ісус Христос під час земної проповіді. Наша країна історично також є православною, оскільки після хрещення Русі князем Володимиром у 988 році східнослов’янська культура та писемність розвинулися у тому вигляді, які вони є зараз, саме завдяки Східному Православному Християнству та під його суттєвим впливом.

До речі, українська національна ідея від самого початку свого формування у «Козацьку добу» (XVI-XVIIIст.) завжди була пов’язана із ідеологією та віровченням Православної Церкви.